Олександр Довженко кіноповістю “Україна в огні” розлютив самого Сталіна. Митець не погодився на жодні компроміси, твір було заборонено, а Довженко зазнав утисків з боку радянської влади. Кіноповість було опубліковано вже після смерті письменника. Одноіменний фільм, знятий дружиною Юлією Солнцевою у  1964 році, також не вийшов на екрани. 

Через 3 роки режисерка зняла фільм російською мовою, назву було змінено (“Незабываемое”), сюжет також зазнав змін. Скорочений переказ твору у нашій статті проілюстровано кадрами саме з цього фільму. До речі, у фільмі режисерка застосувала цікавий прийом: безтурботний початок фільму, сцени зустрічі Олесі і Василя, фінальні сцени показані в кольорі, усі інші сцени, пов’язані з війною та стражданнями, – чорно-білі.

До речі, ось тут ви можете знайти фільми та мультики за творами з програми ЗНО!

Автор тексту далі Дмитро Заєць

***

Аналіз твору

Рід літератури: епос.

Жанр: кіноповість.

Кіноповість — повість, створена зі свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді. До них належать фрагментарність, монтажна композиція (нагадує окремі кадри),  динамізм сюжету, «крупні плани» тощо. Водночас зберігаються й характерні риси повісті: епічне зображення подій, метафоричність, яскраві пейзажні картини, численні ліричні відступи, що містять різноманітні міркування  автора, висвітлюють його ставлення до порушених у творі тем.

Сам Довженко зазначив у вступі до «України в огні»:

«Тут всі сліди битви сценариста з письменником. Один закликав до строгого професійного рисунка сценарію, другий, вражений стражданням народу, весь час поривався до розширення теми, розміркувань, ліричних відступів, — до авторської участі в громадді великих подій».

Тема: зображення трагічної долі українського народу в роки Другої світової війни.

Ідея: утвердження незламності українців у визвольній боротьбі проти загарбників.

Історія створення та публікації: Коли розпочалася війна, Довженко поривався на фронт. У березні 1942 р. в газеті«Известия» з’явилася стаття митця «Україна в огні», де йшлося про злочини окупантів.

Кіноповість було написано протягом 1942-1943 рр. Задум написати її виник тоді, коли Довженко дізнався про захоплення німцями Києва. У роботі над твором письменник не використовував архівних матеріалів або свідчень очевидців, спирався на власні спостереження, оскільки від самого початку війни він бачив жахи воєнного лихоліття на власні очі як фронтовий кореспондент.

Оскільки митець намагався бути у своєму творі максимально відвертим, не зважав на заборони, які накладала радянська ідеологія, твір викликав величезне роздратування у влади, зокрема особисто в Йосипа Сталіна.

У 1944 р. рішенням Політбюро ЦК Комуністичної партії кіноповість було визнано антирадянською. Довженкові пропонували переписати твір, зокрема ввести образ Сталіна як натхненника перемоги «радянського народу» над німцями, проте митець відмовився. За це над ним учинили розправу: звільнили з посади художнього керівника кіностудії, вивели з усіх комісій і фактично заборонили працювати та жити в Україні.

«Україну в огні» заборонили друкувати. Її було опубліковано вже після смерті Довженка, у 1966 р.

Фільм за кіноповістю, знятий у 1964 р. дружиною митця Юлією Солнцевою,  не вийшов на екрани. Щоправда, у 1967 р. Ю. Солнцевій удалося зняти фільм під назвою «Незабываемое» російською мовою за мотивами кіноповісті, проте сюжет твору та цього фільму дуже різняться.

Композиція: кіноповість складається з 50 епізодів-картин. У творі кілька сюжетних ліній: історична — події війни; долі Запорожців; історія кохання Василя й Олесі; доля Христі Хуторної.

Основні проблеми: проблема національної самосвідомості, історичне безпам’ятство українців як одна з ключових причин воєнних поразок; вплив війни на життя простої людини; трагічні долі жінок у роки війни; проблема зрадництва, дезертирства, причини цього явища; критика політики комуністичної партії, аморальності окремих радянських чиновників.

Персонажі кіноповісті «Україна в огні»: Лаврін Запорожець; його дружина Тетяна; п’ять синів: Роман, Іван, Савка, Григорій і Трохим, донька Олеся; дід Демид (батько Лавріна); Христя Хуторна; Василь Кравчина; Ернст фон Крауз, його син — Людвіг фон Крауз та ін.

Характеристика персонажів твору

Лаврін Запорожець

Лаврін Запорожецьголовний герой твору. Його козацьке прізвище символізує непохитність, непримиренність до ворогів, духовну міць. У його статурі, помислах і вчинках було щось лицарське. Він продовжує традиції козаків — оборонців рідної землі та народних месників. Лаврін був сильний фізично, витривалий. Лаврін погодився стати старостою рідного села під час окупації, щоб урятувати громаду. Він усвідомлював, що ставить себе між двох вогнів: як не німці його вб’ють, то свої стратять за зраду, проте громадські інтереси для нього вищі за особисті. Згодом Запорожець потрапив до партизанського загону й став його очільником.


Тетяна Запорожець

Тетяна Запорожець — справжня берегиня роду, дуже добра й щедра мати, працьовита й чуйна людина. Символічно, що кіноповість розпочинається та завершується співом її улюбленої пісні «Ой піду я до роду гуляти».

Синів Лавріна показано людьми працьовитими, гордими, відповідальними. Жоден із них під час війни не став зрадником.


Сини Лавріна Запорожця

Роман Запорожець«молодий лейтенант прикордонних військ з великою шаблею і заслугою на грудях».

Під час війни він став очільником партизанського загону, у боях із ворогом виявив надзвичайну сміливість, героїзм:

«Не многі б тополівці впізнали в ньому м’якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна».

Іван Запорожець — артилерист із прикордоння, мужній воїн.

Савка Запорожець — «славний чорноморець», веселий та відчайдушний парубок.

Григорій Запорожець — «майстер урожаю. Агроном у гарному цивільному вбранні. Окуляри на носі, «Знак Пошани» на грудях, у руці стеблина — знак влади над всім, що росте».

Трохим Запорожець — батько п’ятьох маленьких дітей.

Олеся Запорожець

Олеся Запорожець — улюблениця всієї родини. Автор наділяє її найкращими рисами: красива, добра, скромна й працьовита, дуже обдарована.

«Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень»;

«Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом».

Оскільки Олеся була великою патріоткою, вона глибоко переживала через німецьку окупацію. Дівчина, не бажаючи бути зґвалтованою кимось із окупантів, запропонувала себе одному з останніх наших воїнів, що відступали, — Василю Кравчині.

Автор із глибоким співчуттям змальовує трагічну долю Олесі, яку вивезли в Німеччину та продали як рабиню. Жахливі поневіряння на чужині наклали на неї свій відбиток:

«Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди».

Проте попри все наприкінці твору Олеся знаходить своє щастя, знову зустрівши свого коханого —  Василя.


Дід Демид Запорожець

Дід Демид Запорожець — найстарший у родині Запорожців, пасічник. У нього була «божественна біла борода», він «теж був колись чорноморцем, та вже не співає, а тільки похитує головою й плаче од зворушення і глибоких своїх нужденних і злиденних літ».

Сцену його страти німцями Довженко подає в козацькому дусі: Демид, як і належить справжнім козакам, стійко прийняв смерть, не вимовив ані слова про пощаду. При цьому він глузував із окупантів та передрік їхню поразку.


Христя Хутірна

Христя Хутірна — подруга Олесі Запорожець, дочка Купріяна Хуторного. Христя, як і Олеся, дуже красива, проте їхні характери значно різняться.

Христя набагато емоційніша, її гнітять суперечливі почуття. Так, вона проклинає радянську армію, яка відступила та залишила Україну ворогам, але ненавидить і нацистів, заявляє, що задушить німецьку дитину, якщо доведеться народжувати від ґвалтівника.

Її доля є дуже трагічною. Христю забрали на примусову роботу в Німеччину. Вона неодноразово намагалася втекти, та німці ловили її та ґвалтували. Потрапивши в безвихідь, вона вийшла заміж за офіцера СС, італійця Антоніо Пальму.

Спіймана радянськими партизанами, які засуджували її вчинок як зраду свого народу, обзивали її найбруднішими словами та хотіли стратити, Христя повелася дуже сміливо: відверто пояснила безвихідь ситуації, у якій опинилася, розповіла, чому вона, порядна українська жінка, була змушена віддатися ворогові, чому не було в неї «отієї національної гордості, ні честі, ні гідності». Завдяки співчуттю Лавріна Запорожця партизани не покарали дівчину на смерть, а відправили її спокутувати гріх помстою.


Василь Кравчина

Василь Кравчина — коханий Олесі Запорожець, танкіст родом із-під Кам’янця-Подільського.

«Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах».

Це дуже добрий, порядний, скромний хлопець: на сміливу пропозицію Олесі він спочатку відповідає відмовою, кажучи, що не гідний її, бо він не герой. Проте кохання Олесі зробило парубка більш рішучим. У боях із німцями він показує взірець стійкості та героїзму, зазнає численних поранень та знову повертається на війну.

Ставши капітаном, Кравчина демонструє розум полководця та серце патріота, надихає солдатів, розвиває їхні найкращі людські якості. Він відіграє ключову роль у вирішальній битві з фашистами у творі. І в особистому житті це втілення вірності, духовної чистоти.


Eрнст фон Крауз

Eрнст фон Крауз — старий полковник німецький розвідки. Цей образ можна назвати яскравим прикладом аморальності німецьких окупантів.

Крауз — людина досвідчена й дуже підступна. Довженко назвав його «старим вовком». З його вуст можна почути досить глибокі міркування на історичні теми.

Він побоюється українців як небезпечних супротивників, проте добре знає їхні слабкі місця, зокрема відсутність національної самосвідомості, незнання своєї історії, нездатність об’єднатися для боротьби з ворогом.

Керуючи окупованими селами, Крауз виявляє надзвичайну жорстокість: організовує масові страти, особисто розстрілює невинних людей, на допитах застосовує страшні тортури.


Людвіг фон Крауз

Людвіг фон Крауз — його син, лейтенант. Він в усьому намагався наслідувати батька, відзначався неабиякою жорстокістю:

«Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії».


Другорядні персонажі твору

Серед другорядних персонажів можна виділити такі образи:

Купріян Хуторний — селянин із Тополівки. Ненавидів зрадників і дезертирів та був убитий власним сином, що став німецьким поліцаєм.

Павло Хуторний та Іван Гаркавенко — селяни, що стали зрадниками, погодилися служити в німецькій поліції.

Мина Товченик — сусід Лавріна Запорожця, який допомагав партизанам, виявив неабияку рішучість та сміливість.

Заброда — колишній куркуль, який повернувся з Сибіру в Тополівку, мріючи стати старостою села при німцях. Його було призначено начальником поліції. Людина надзвичайно підступна й жорстока.

Лиманчук — міський голова, а згодом прокурор партизанського загону. Саме він дуже хотів, щоб Христю Хуторну розстріляли. Жорстокий бюрократ та сліпий виконавець «лінії партії», для якого життя конкретної людини нічого не варте.

«Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини» (Лиманчук на посаді міського голови).


«Він був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин…» (він же в ролі прокурора партизанського загону).

Скорочений переказ кіноповісті “Україна в огні”

Тихого літнього дня родина колгоспника Лавріна Запорожця святкувала п’ятдесятип’ятиріччя матері Тетяни, співаючи її улюблену пісню “Ой піду я до роду гуляти”. Додому приїхали діти: п’ять синів (лейтенант прикордонних військ Роман, чорноморець Савка, агроном Григорій, артилерист Іван та батько п’ятьох дітей Трохим), а також дочка Олеся — улюблениця всієї сім’ї. А ще на святі був дід Демид, який раніше також був чорноморцем.

Україна в огні Довженко
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Мати раділа, що нарешті вся сім’я зібралася разом. Та її радість тривала недовго: до села Тополівки вже наближалися німці (то був початок війни гітлерівської Німеччини та Радянського Союзу), і не жаліючи сліз, Тетяна проводжала синів на війну. Запряг Лаврін коней та й повіз дітей на війну.

А в цей час через село, на схід, машинами тікали люди від війни. І не могли зрозуміти одне одного селяни, що залишалися, та втікачі: перші не могли покинути рідної землі, до якої були «прив’язані тисячолітніми узами», а другі вважали, що селяни нацистів чекають.

Олеся стояла край села біля криниці та напоювала прохолодною водою бійців, які йшли на війну.

Тетяна ж, сапаючи картоплю, перегукувалась із сусідкою Мотрею, аж раптом її прострочило з кулемета ворожого літака. У небі пролітали літаки, на землі спалахували вибухи. 

Літаки бомбардували міст, через який їхали Запорожці. Брати кинулись урозтіч, упали додолу, а Савка не схотів падати, казав, що не боїться бомб — і бомба його вбила. Брати побігли далі, а Лаврін, забравши Савку, поїхав назад до Тополівки. Аж ось спинили Запорожця німці, викинули Саву в жито та й поїхали до сусіднього села.

Олеся так і стояла край криниці, проводжаючи бійців. Гарна й чепурна була дівчина, надзвичайно талановита. Нею пишалася вся округа. Вона чудово співала та  вишивала. Її вишивки  навіть висіли в найкращих музеях усього світу, хоч вона й не знала про це. Олеся була тонкою натурою, доброю, роботящою. Легковажні хлопці дещо соромилися її, вважаючи за неприступну.

Пройшли вже майже всі солдати, і раптом дівчина наважилася на надзвичайний вчинок, який їй підказали інстинкт та мудрість роду. Підійшов до Олесі Василь Кравчина — танкіст, з-під самого Кам’янця-Подільського, добрий та скромний кремезний юнак. Дівчина стала вмовляти танкіста провести ніч із нею, бо знала, що прийдуть німці та зґвалтують її, тож краще віддати свою честь за доброю волею.

Відмовлявся Кравчина, пояснюючи це тим, що він не герой, але дівочі сльози розтопили серце хлопця, і він погодився на цей небачений вчинок. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні».

Україна в огні кіноповість
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Тетяна лежала тоді в лікарні, тож дома нікого не було. Олеся взяла хлопцеву руку, притулила до серця і сказала, що ніколи його не забуде, те ж саме зробив і він. За цю ніч подорослішали Василь із Олесею. Вони обіцяли один одному, що любов їх не згасне ніколи, що попри всі незгоди вони знайдуть один одного й будуть жити разом. Василь же пообіцяв повернутися героєм.

… Тим часом від сусідньої хати доносився гуркіт дверей. То були сини Купріяна Хуторного — дезертири, що втекли з фронту. Не пускав їх батько до дому, бо ненавидів зрадників та дезертирів.

Гітлерівці ввійшли до села. Спочатку нібито привітні та веселі, вони віталися з селянами, а потім стали забирати худобу та навіть вбивати людей, що не хотіли їм коритися, заради розваги. Вони впіймали сина Купріяна Хуторного Павла та його товариша Івана Гаркавенка, побили, а потім дали по гвинтівці та поставили охороняти гармати. Так хлопці стали зрадниками.

Лаврін нарешті повернувся додому.

… А в Києві святкували німецькі офіцери. До столиці прилетів «чорний отаман України Еріх Кох». Вигукуючи “Хайль Гітлер!”, він виголосив промову, обіцяючи кожному солдату сорок п’ять гектарів землі.

Тим часом у Тополівці  Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки,  узяв жменю землі й зі словами “Цю землю можна їсти” простяг її своєму сину — лейтенанту Людвігу — жахливому мерзотнику, відомому своєю жорстокістю.

Україна в огні скорочено
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Батько почав розповідати молодшому фон Краузу, що українці — небезпечні супротивники:

“Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки”.

І тут Людвіг побачив підтвердження батькових слів. Машина, у якій їхали Краузи, зупинилася, і вони підійшли до пасічника, бджоли якого закусали на смерть декількох німецьких солдат. Його вирішили повісити. То був старий Демид Запорожець. Він помер як герой: глузував із німців, проклинав усіх дезертирів і просив якомога швидше вбити його, щоб він не бачив цього сорому.

Людвіг злякався, але батько пояснив, що й українці мають слабке місце:

«У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».

У хаті Купріяна Хуторного щовечора збиралися дезертири та пиячили, скаржачись на свою долю. Старий Купріян став просити їх наздогнати армію, поки ще не пізно, коли раптом до хати забігла його дочка Христя й розповіла, що їхній Павло —у німецькій поліції. За нею в хату зайшов і він сам із товаришем, а в руках у них були німецькі гвинтівки.

Обурений батько, недовго думаючи, випив склянку горілки та й кинувся на сина з кулаками. Купріян хотів вихопити зброю, але пролунав постріл, і він упав замертво. Саме цієї миті до хати забігли німці.

Старший син Микола та декілька дезертирів кинулись тікати. Уже в полі вони зупинилися, щоб вирішити, що робити. Микола вирішив податися до партизанів, а хлопці завагалися та повернули назад до села. Не вистачило їм хоробрості битися за свою землю, не було в них болю за свою Батьківщину, бо не навчили їх історії роду геройського.

«Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово “священна” не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».  

Вони все ж усвідомили свою помилку, та було запізно: повисли вони тепер на німецькій шибениці рядочком у своєму селі.

…Німці оголосили сільські збори, щоб обрати старосту села. Цілу ніч простояли селяни в холодній воді, але ніхто не хотів погоджуватися. Коли ж на ранок селяни стали благати Лавріна взяти цей гріх на душу, він погодився.

Селяни почали виходити з води, коли раптом почувся голос куркуля Максима Заброди (куркулями називали заможних селян, яких радянська влада вважала «ворогами народу» та репресувала). Заброда намагався відмовити фон Крауза від обрання Запорожця старостою, бо в того діти воювали в Червоній Армії, а сам він був головою колгоспу. Натомість Заброда сам хотів бути старостою, бо втік із Північного Сибіру та перейшов через фронт, аби дістатися сюди.

Ернст фон Крауз, скориставшись порадою сина, вирішив призначити Заброду начальником поліції, бо саме там потрібні були такі жорстокі та підступні люди.

… Дезертири та оточенці орали землю в ярмах. Мужики скаржилися на свою долю та на жорстокого старосту. Олеся просила батька пожаліти людей, але той відмовився, сказавши, що якщо вони хочуть свободи, то нехай б’ються за неї. Раптом почувся стук у двері. До хати зайшло двоє людей, і Лаврін став пошепки розмовляти з ними про щось.

Ернст фон Крауз був неймовірно розлючений: викликавши Заброду, він став бити його та розпитувати, чому ж люди в ярмах землю орють, а хліба нема, чому худоба пропадає. Поліцай Заброда в усьому звинуватив старосту Запорожця.

Прийшов Крауз до Лавріна та й став розпитувати про те, хто ховає хліб.  Також він сказав, що слід набрати молодь із села для відправлення на роботу в Німеччину. Запорожець погодився скласти відповідний список молоді.

Наступного дня затужила вся вулиця. Прибігла Христя Хутірна до Олесі та стала жалітися, що батько її склав список, у якому вся молодь є, лише Олесі немає, й звинувачувати Лавріна в тому, що він вислужується перед німцями.

Тим часом у домі Крауза Заброда помітив, що в списку нема Олесі — дочки Лавріна. Лаврін це почув, бо стояв під дверима, зайшов до Крауза й сам сказав, що помилився, не вписавши свою дочку до списку, пожалів, але тепер просить зробити це якнайшвидше.

У домі Запорожця горе. Плачуть мати з Олесею, не може повірити дочка, що батько сам її відправляє на каторгу. До хати зайшов Мина Товченик, Лаврін передав йому листа (то був лист до партизан: Запорожець хотів, аби ті врятували хлопців та дівчат, яких мали забрати до Німеччини). Мина прийшов до себе в хату. Його синові Устиму (німецькому поліцаєві) та його товаришу стало цікаво, що ж у тому листі, тому вони непомітно викрали його.

… Плакала Олеся, обіймаючи матір, розуміючи, що востаннє бачить її. Плакали й інші діти, прощалися з батьками. Німці заганяли людей до вагонів, як худобу. Не витримали шість матерів та впали на рейки, але поїзд не зупинився. Німці розстріляли з півдесятка чоловіків.

Україна в огні скорочений переказ
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Жандарми заарештували Лавріна Запорожця. Лаврін стояв перед фон Краузом побитий та в порваному одязі. Ернст скаженів від того, що Лаврін послав того листа партизанам. Вони могли би знищити охорону та забрати всю молодь до партизанського загону.

Полковник випитував, де партизани та хто в селі з ними пов’язаний, обіцяючи, що не стане катувати Запорожця, а тихо повісить, але Лаврін не збирався здаватися. Полковник відправив його на ніч за дріт, сподіваючись, що той змінить свою думку.

На землю опускалася ніч. За селом в нашвидкуруч зробленому концтаборі плакав Лаврін Запорожець. Він думав про те, що його смерть і смерть його дітей — ніщо, адже гинуть тисячі українців.

Раптом почувся жіночий голос. То була Мотря Левчиха, вона принесла Лавріну трохи поїсти. Намагаючись передати клунок, Мотря підбігла до клітки, але пролунав постріл, і вона впала замертво. Її вбив Заброда. Тепер він намагався випитати у Лавріна інформацію про партизан.

Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Вони зчепилися крізь дріт і стали душити один одного, водночас обмінюючись словами ненависті:

«Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум’яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної».

Коли дріт розірвався, Лаврін схопив його та задушив ним Заброду. Не помічаючи болю, йдучи по гострому дроту, виривався Запорожець на свободу. Раптом із-під дерева вийшов Людвіг фон Крауз і, витягши свій маузер, вистрілив Лавріну в обличчя. Лаврін ударив Людвіга у вухо настільки сильно, що той миттєво помер. До цього місця вже бігли поліцаї.

Лаврін підібрав автомат Заброди і став розстрілювати німців, заохочуючи інших полонених тікати. В’язні повалили дріт і побігли до річки. Стрибали в Десну навіть ті, хто зроду не плавав, більшість в’язнів врятувалася, тільки деякі потонули.

Україна в огні аналіз твору
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Олеся й Христя втекли з потяга, що віз їх до Німеччини. Вони намагалися сховатися на вулицях якогось міста, але їх схопили німці. Наступного разу вони на ходу впали з поїзда та втікали крізь поля та байраки до лісу. По них стріляли. Впавши від знемоги, вони здалися. Знову їхали вони ешелонами на захід. І ось уже за кілька годин хтось крикнув, що це остання українська станція. Дівчата знов утекли. Прибігли вони до річки, Христя стрибнула у воду й поплила, а Олеся залишилася, бо не вміла плавати, і її схопили німці.

А в селі лютував Ернст фон Крауз, мстився за смерть свого сина. Він власноруч убив майже всіх поліцаїв, живими залишилися лише Іван Гаркавенко та Устим Товченик, які встигли сховатись у кущах.

«Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум’ї страшного німецького суду».

Загинули всі, хто не встиг утекти до лісу.

На сході сонця примчали до згорілого села партизани. Їх очолював Роман Запорожець. Важко було впізнати колишнього м’якого та веселого хлопця: війна на ньому залишила свій відбиток. Тепер це був воїн, месник, за голову якого німцями покладена була величезна ціна.

Обійшов Роман майже всі хатинки, але ніхто не відгукнувся на його заклики. Аж раптом почув він голос матері. Кинувся до ями, з якої крик цей чутно було, побачив серед трупів свою матір, а Тетяна тільки й встигла, що синочка свого побачити, і померла одразу.

Другого дня повстав увесь район. Полковник фон Крауз не знав, що робити. Німці тікали, а селяни масово приєднувалися до партизанського загону. Частина поліцаїв вирішила перейти на бік партизан.

Стара матір одного з поліцаїв, Одарка Товчениха,  пішла до загону й стала вмовляти партизан пожаліти хлопця та взяти до себе. Змилувались партизани над Устимом Товчеником та прийняли його. Івану Гаркавенку пощастило менше:  усю злість свою спустили на ньому браві хлопці й уже вбити хотіли, коли раптом вивели з лісу чоловіка із зав’язаними очима. То був Лаврін Запорожець.

Він сподівався побачити молодь, яку до партизанського загону відправив, але зрозумів, що його план провалився, що не отримали партизани його листа. І не хотів уже жити Запорожець, не хотів виправдовуватися за жорстокість свою на посту старости. У розпачі він вигукнув:  “Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..” Вразили ці слова партизан, розгубилися вони. Аж раптом крик та стукіт копит перервав цю мовчазну паузу. То були дніпрянські партизани. Впізнав Лаврін командира загону дніпрянського, обізвався до сина свого, Романа Запорожця, та впав непритомний.

…У Берліні українських дівчат продавали як рабинь. Німці та німкені оглядали Олесю, як товар, глузували з неї, випитували, що вона вміє робити. А Олеся думками була не на цьому «огидному торжищі», а в Україні, біля своєї сім’ї, біля свого Василя, який десь далеко проливав свою кров за рідну землю. Олесю купила дружина Ернста фон Крауза.

А тим часом Василь Кравчина лежав на операційному столі. Хірург намагався зробити все, щоб урятувати хлопця, а в голові у Василя Олеся, він марив, розмовляв із нею…

Минуло літо. Кравчина знову повернувся на війну. І знову його було поранено — ворожою гранатою. І знову повторилася та ж картина: операційна; лікарі та медсестри годинами рятували безстрашного воїна.

…У Берліні з Олесею розмовляла фрау Крауз. Просила розповісти про Олесине село.  Раптом листоноша приніс листа, і фрау Крауз охопило якесь зловісне передчуття.

У листі розповідалося про смерть її сина Людвіга. Розлючена жінка зі своєю невісткою Еммою кинулися, мов звірі, на Олесю. Дівчина вирвалася, вистрибнула у вікно й кинулася тікати.

Україна в огні Олександр Довженко
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Далі їй довелося пережити довгі й нестерпні поневіряння на шляху до рідної Тополівки:

«Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди. Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність».

Ідучи шляхами рідного села, вона раптом почула, що її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата впали в обійми одна одної й заплакали. У Христі була зброя, і Олеся подумала, що вона партизанка. Але Христя зізналася, що вона після невдалої спроби втечі, аби врятуватися від знущань із боку німців, стала дружиною фашистського капітана, італійця Антоніо Пальми…

Партизани захопили Христю в полон. Прокурор партизанського загону Лиманчук одразу ж присудив її до розстрілу як зрадницю вітчизни. Проте командир загону рішення не затвердив, бо спочатку хотів поговорити з дівчиною.

Сотні партизан із гнівом та ненавистю дивилися на Христю, коли її вели на допит. На всі запитання Лиманчука дівчина відповідала коротко й правдиво, пояснила, що коли вона тікала, німці ловили її, били та ґвалтували, а Пальма врятував.

Відвертість збивала прокурора з пантелику. До того ж Христя нагадала Лиманчуку, що коли він проходив повз Тополівку напередодні приходу німців, вона спитала його, чи будуть фашисти в її селі,  а він назвав її питання провокаційним.

«От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати».

Командир загону (ним виявився Лаврін Запорожець) розпитав дівчину і дізнався, що вона з Тополівки та є дочкою Купріяна Хуторного, попросив поклястися, що вона не шпигунка. Він повірив Христі й сказав, що позбутися відчаю їй допоможе помста ворогам.

…Наступали радянські війська. Німці поспіхом тікали, підпалюючи хати та вивозячи людей у вантажівках…

Два загони, під командуванням Романа та Лавріна Запорожців, переслідували Ернста фон Крауза, що тікав з одного села до іншого, продовжуючи катувати та страчувати селян. Його страх перед Запорожцями перетворився на справжню манію переслідування.

Врешті-решт після запеклого дводенного бою партизан із загоном Крауза, що складався з його найвідданіших охоронців, Крауз таки потрапив у полон до Романа та Лавріна.

Поставши перед Лавріном, він геть утратив обличчя: почав виправдовуватися, благати про пощаду, але Лаврін навіть слухати його не став. Запорожець звернувся до одного з партизан, уся родина якого (жінка, четверо дітей та батьки) згоріла в селі, спаленому німцями, зі словами: “Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю”. Так загинув Крауз.

Війна продовжувалась. Знову втікав ворог, лишаючи після себе тільки випалені села та трупи беззахисних селян…

… Безліч жахливих атак оскаженілих загарбників ще відбили червоноармійці, серед яких особливою мужністю відзначився капітан Василь Кравчина, який надихав солдатів полум’яними словами, нагадуючи, що б’ються вони «за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину»…

Лаврін Запорожець із Романом в’їжджали до рідного села. Разом із ними їхали обози з пораненими солдатами, які, пересилюючи біль, кричали «ура», плакали від радості.

Олеся стояла біля криниці. Тепер йшли вже наші бійці на захід, пили воду, «зовсім вже інакше — весело». Передчуття радості не відпускало дівчину від криниці. І ось прийшов її Василь:

«Олеся оглянулась — Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне».

Василь теж був вражений тим, як змінилася кохана. Він сказав їй: «Яка ти красива… Дивись — сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося».

Україна в огні кіноповість
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)

Вони обнялися й цілували одне одному руки й обличчя. А потім прийшов батько Лаврін, брати Роман та Іван Запорожці. І хоча всі вони були поранені, матері, діда Демида, Савки та Григорія вже не було в живих,  вони заспівали на честь матері її улюблену пісню «Ой піду я до роду гуляти».

А на ранок Олеся вже знову проводжала увесь свій рід на війну.

***

На нашому сайті ви також можете прочитати статтю про інший твір Олександра Довженка, який є у програмі:

Олександр Довженко “Зачарована Десна”: аналіз твору, цитатна характеристика персонажів, виклад змісту за мікротемами

А крім того, маємо ще багато творів з програми ЗНО, проаналізованих у подібному форматі. Повний перелік можете знайти ось тут:

Список літератури до ЗНО-2019

Приємного читання та навчання! 🙂


Готуєтеся до ЗНО з української і не знаєте, з чого почати або що ще вивчити? Запишіться на наш короткий, але дуже повчальний відеокурс 5 найпроблемніших завдань ЗНО. Це безкоштовно!

Share Button